ВИХОВНИЙ ЗАХІД

Деталі

Створено: Вівторок, 18 березня 2014, 09:43

Останнє оновлення: Середа, 02 квітня 2014, 09:47

Перегляди: 765

Виховний  захід  у  3-б  класі. Класовод  Падурару  Марія  Миколаївна.

Вже весна прекрасна  Радість посилає,

Березень щасно їй допомагає.

На деревах бруньки Наливає соком,

Підіймає сонце На небі високо.

Підсніжнику милий,

Підіймай голівку Набирай же сили

У росточок - стрілку.
Білосніжку, брате, Квітонько раненька,

Вже крокує свято Кобзаря Шевченка.
Набирай же сили Та рости завзято,

Бо надходить миле Українське свято.
Ми нарвем квіточок И за нашим звичаєм

Сплетемо віночок, Портрет заквітчаєм.
Тоді заспіваєм На повнії груди,

Нехай люди знають Що Шевченка любим.

Щовесни, коли тануть сніги, І на рясті просяє веселка, Повні сил і живої снаги Ми вшановуєм пам'ять Шевченка
Великий Кобзарю!
Ти живеш і в наші дні,
Ти з нами в праці і в борні
Ти з нами йдеш до сонця сходу
Ти правди й вольності пророк .
Сьогодні ми зустрічаємося з великим поетом Тарасом Шевченком. День його народження і день його смерті стоять поряд-9 і 10 березня.
Ми звертаємося до поета, який став для України заповітною думою, її безсмертною піснею.Тож нехай вогонь його душі запалить у ваших серцях іскру віри, надії, любові до рідної землі, до свого народу.
У селі Моринцях, у сільській хатині
Уродився він на славу цілій Україні.
Не на шовкових пелюшках,
Не у величному палаці -
В хатині бідній він родивсь
Серед неволі, тьми і праці
В похиленій хаті, край села.
Над ставом чистим і прозорим,
Життя Тарасику дала
Кріпачка - мати, вбита горем
Нещасна мати сповила
Його малого й зажурилась.
І цілу ніченьку вона
За сина - кріпака молилась
І бог почув молитву ту.

І дав душі убогій силу. І в руки хлопцеві вложив Співецьку чародійну силу.
Пісня « Породила мати сина «
Заходить жінка, одягнена в селянський одяг, несе запалену свічку, ставить на столик біля портрета Т. Шевченка. До неї підходить хлопчик. Хлопчик: Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах держиться? Мати: Так, мій синочку, правда.
Жінка сідає на лаву, хлопчик біля неї, кладе голову на коліна матері, вона співає колискову. Хлопчик: А чому так багато зірок на небі? Мати: Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?
Хлопчик: Бачив, матусю, бачив...Матусечко, а чому одні зірочки ясні, великі, а другі ледь видно?
Мати: Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь - ледь тліє.А коли добра, любить людей, робить їм добро, тоді свічечка такої людини світить ясно і світло це далеко видно.
Хлопчик: Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.
Мати: Старайся, мій хлопчику.
Мати виходить, хлопчик сідає поряд з учнями.

9 березня 1814 року в селі Моринцях на Київщині в сім'ї селянина - кріпака народився Тарас Шевченко. Дитиною Тарас був жвавий, непосидючий, усім цікавився, все хотів знати, а пам'ять мав надзвичайну. Маючи 3 роки, він розпитував про все Катрю, а вона ледве встигала відповідати: « А чим живляться пташки?», « А чого метелики бувають і білі, і червоні, і жовті?», «Чого комарі кусаються?». Взяла Катря Тараса за руку, і вони пішли в садок. На великій сучкуватій груші між гіллям павук снував павутиння. То спускався, то намотував на ніжки свою пряжу..
Тарас Катрусю, глянь, що павук робить! Катря Павук як павук, звісно. Тарас Катрусю, розкажи казку про павука. Катря Добре, розкажу.

В одному царстві, в тридев'ятому государстві жив -був павук, мохнатий, лапатий, пузатий. Людей у тому Царстві не було, а були мухи, метелики й трудові бджілки. Бджілки цілий день літали, працювали, збирали з квіток мед, а павук весь день снував павутиння. Обплутав він своїм павутинням все царство-государство. Усі садки і будинки, вулиці і поле, бідолашним бджілкам аж ніяк було ні пройти, ні про¬летіти.
Павук був великий - превеликий, сильний -пресильний. Захоче їсти - зловить цілу сотню мух і їсть собі, бо ж він павук - господар і володар. А що муха? Муха - та й усе. Тарас. Павук теж їв медок?
Катря. І медок поїдав. Що бджілки наносять, він і з'їдав. Та не те що медок -ай самих бджілок пожирав.
Ось піднявся великий вітер, розірвав павутиння. Лапатого, мохнатого павука змело з дерева. І ясне сонечко освітило все царство - государство.
А ще дівчинка Оксана, Як іскра вогниста, -Перша любов полум'яна І Тарасова чиста.
Які ж вірші тій присвятив, Що в дитинстві полюбив?
« Мені тринадцятий минало.»
Оксана: Чом же плачеш ти? Ох, дурненький Тарасе. Давай я сльози витру. Не сумуй, Тарасику, адже кажуть, найкраще від усіх ти читаєш, найкраще за всіх співаєш,

ще й, кажуть, малюєш. От виростеш і будеш малярем. Еге ж?
Тарас: Еге ж, малярем.
Оксана: І ти розмалюєш нашу хату.
Тарас: Еге ж. А всі кажуть, що я ледащо і ні на що
не здатний. Ні, я не ледащо. Я буду-таки малярем.
Оксана: Авжеж, будеш! А що ти ледащо, то правда.
Дивись, де твої ягнята! Ой, бідні ягняточка, що чабан у
них такий-вони ж питочки хочуть!
Полюбив Тарас дівчатко У дитинстві рано, І до днів своїх останніх Не забув Оксани.
Пан погнав тоді Тараса З рідної країни А Оксана шукать хліба Побрела в чужину.
Серце мав Тарас велике І любов велику, Очі мав, що вміли плакать По милій довіку.
Хоч була любов та чиста, Любов полум'яна, Та Тарасу не любилось, І сім'ї не склалось.
Тарас наймитує, у вільний від роботи час читає і малює. А по закутках, щоб ніхто не бачив його горя, плаче. Але думка знайти людину, яка б навчила його

малювати, не покидає хлопчика. Так він потрапляє до хлипнівського маляра. Маляр погоджується навчити хлопця малювати, однак пан Енгельгардт забирає його себе в Петербург, і Тарас стає козачком.
У пана Енгельгарда За козачка служив Не згинався перед паном Служив, як умів. Скуштував на юнім тілі Не раз батогів.
-Що ж любив Тарас робити? Де любив бувати?
В Літній сад він вечорами Ходив малювати.
Чи довіку залишився Тарас кріпаком? Чи усе-таки звільнився Від тяжких оков?
О, довіку вдячний Був Тарас Шевченко, Що у саду Петербурзькім Стрів його Сошенко.
Сошенко й Григорович У розумнім колі Вирвали талант вкраїнський З тяжкої неволі.

А звільнившись від кріпацтва, Чи став він щасливим?
Не жилось йому спокійно На білому світі. Всю неправду, всі нещастя, Що душили груди, Виливав він на папері Піснею між люди.
Вірш « По діброві вітер віє»
Серце мліло
Від горя людського,
И воскресало гордо й сміло
Тарасове слово.
А вже цар Та пани прелюті Налякались того слова, Бо люди розкуті
Підуть волю здобувати,
Кайдани ламати,
Із неволі
Народ визволяти.
Тому й засудили Судом хижим Судді - недоріки И на каторгу загнали Мало не навіки

10 літ пробув Шевченко на солдатській службі. І з казахами в краю Жив у щирій дружбі
І писав вірші в неволі, Кликав рвать кайдани. Вірив, що народ вкраїнський На ворога стане.
За Тарасом слідкували, Все забороняли, За писання й малювання Жорстоко карали.
Повернувсь Тарас з неволі Вже хворим додому, Але пісню, але думу Не забув складати, Як страждала - горювала Україна - мати.
Вірш «Гайдамаки»
Сини мої, гайдамаки! Світ широкий, воля,-Ідіть, сини, погуляйте, Пошукайте долі. Сини мої, невеликі, Нерозумні діти, Хто вас щиро без матері Привітає в світі? Сини мої, орли мої! Летіть в Україну...

10 березня 1861 року Україна втратила свого великого сина, борця за правду.
І помер Тарас... Неволя підрубала сили, Зашуміли сумно - сумно По Славуті хвилі.
Попливли Дніпрові хвилі Аж у синє море, Всьому світу гомоніли Про велике горе.
Затужила Україна, Плакала немало, Як ховала свого сина, Пісняра ховала.
Спить Тарас, відпочиває, Де шумить діброва, Нас до болю закликає Його мудре слово.
У нашій хаті на стіні
Висить портрет у рамі.
Він дуже рідний і мені,
І татові, і мамі.
Він стереже і хату,й нас,
Він знає наші болі.
Я добре знаю-це Тарас,
Що мучився в неволі.
Такий ріднесенький, дивись,
Він мов говорить з нами,

Він на портреті, мов живий, Ось - ось -і вийде з рами.
Я маленька українка, Десятий рочок маю. А про Тараса Шевченка Вже багато знаю. Він дитя з-під стріхи, Він в подертій свиті, Він здобув нам славу, Як ніхто на світі. А та наша слава Не вмре, не згине, Наш Тарас Шевченко -Сонце України.
Уклін тобі, Тарасе, Великий наш пророче, Для тебе вірно б'ється Те серденько дитяче. За тебе вічно б'ється, За твої заповіти, Чого батьки не зможуть Те сповняють їхні діти.
Живи, поете, в бронзі і в граніті, Живи, поете, в пам'яті людській, Живи в піснях, живи у «Заповіті» У слові праведнім, у славі віковій!
Пісня « на високій дуже кручі»

• < Попередня
• Наступна >